Східний світ

Діяльність єврейських громадських організацій у Баку на початку ХХ століття

Ш. Багірова — 2025-10-08

На початку ХХ століття Баку було колоніальним містом у межах Російської імперії і вважалося значним центром не лише в політичному та економічному, а й у культурному та соціальному аспектах. У цей період співіснування, соціальна та культурна взаємодія різноманітних етнічних і релігійних громад у місті, а також створення громадських організацій відігравали важливу роль у розвитку цих громад. Серед цих осередків особливо вирізнялася єврейська громада. Євреї брали активну участь у політичному, економічному та культурному житті того часу, сприяючи розвитку як власної громади, так і суспільства загалом. Ця стаття досліджує різноманітну та багатогранну діяльність єврейських громадських організацій, що діяли в Баку протягом 1906–1915 років. Цей період характерний формуванням громадських організацій у Російській імперії. Спираючись на архівні документи, авторка аналізує роботу таких організацій, як Єврейське благодійне товариство, бакинське відділення Єврейської територіальної організації, Товариство Талмуд-Тора, Єврейське літературне та музичне товариство, а також Товариство поширення письменності серед грузинських євреїв. Метою статті є оцінка впливу цих організацій на розвиток єврейської громади в соціальній сфері. Результати дослідження засвідчують, що єврейські громадські організації Баку не обмежувалися наданням соціальної допомоги; вони також відігравали значну роль у сприянні просвітництву, вихованні національної самосвідомості, збереженні культурної спадщини та обстоюванні правового визнання. Отже, організація та діяльність єврейської громади в Баку не лише висвітлюють роль і місце євреїв у мультикультурному соціальному середовищі Азербайджану цього періоду, а й служать переконливим прикладом зусиль національних і релігійних меншин щодо збереження своєї ідентичності та участі в громадському житті за імперських часів.

З історії становлення українсько-китайських наукових зв’язків (маловідомий візит делегації китайських вчених до АН УРСР)

Г. В. Індиченко — 2025-10-08

У дослідженні на підставі маловідомих і почасти недосліджених архівних документів висвітлено перебування делегації китайських вчених в АН УРСР. У 1953 р. делегація вчених КНР, яка нараховувала 42 особи, вперше відвідала СРСР та Україну і десять днів ознайомлювалася з досвідом організації та управління науковою роботою та напрямами діяльності АН УРСР – найвищої наукової організації України. Характерно, що до делегації увійшли вчені з різних галузей наукового знання. Під час візиту до АН УРСР китайські вчені дістали уявлення про роботу більшості українських академічних науково-дослідних установ, що мало неабияке значення для подальшого розвитку наукових контактів між Китаєм та Україною, а також вплинуло на науково-організаційні процеси в АН КНР, розбудову в ній нових наукових напрямів з урахуванням здобутого досвіду організації наукової роботи в українській Академії наук.

У статті висвітлено досягнення української академічної науки станом на 1953 р. у контексті наукових інтересів членів китайської делегації. Мовою архівних документів продемонстровано інноваційні розробки українських академічних колективів, які на той час здобули світове визнання, що свідчило про зміцнення авторитету української науки за кордоном.

Встановлення українсько-китайських наукових зв’язків, яке відбулося в 1953 р., справило значний вплив на їхнє подальше зміцнення і розвиток, коли установи АН УРСР почали відвідувати вже спеціалізовані делегації китайських учених, завдяки чому і розгорнуто спільні наукові дослідження в конкретних галузях наукового знання.

Методологія дослідження полягає в застосуванні історико-архівознавчого, джерелознавчого, хронологічного методів, а також методів аналітико-синтетичного опрацювання документів і наукової експертизи.

Наукова новизна роботи полягає в систематизації, аналізі та введені до широкого наукового обігу комплексу малодосліджених і почасти невивчених архівних джерел, а також наукових праць з історії започаткування українсько-китайських наукових зв’язків, поштовхом до подальшого розвитку яких і стала подія 1953 р. – перший візит китайської наукової делегації найвищого рівня до АН УРСР.

Колоніальна експлуатація французами Аннаму: на прикладі вугільної копальні Нонг-Сон (1889–1927)

Лиу Ван Кюєт — 2025-10-08

У статті досліджено колоніальну експлуатацію французами Індокитаю загалом та Аннаму зокрема на прикладі вугільної копальні Нонг-Сон (провінція Куангнам) у період з 1889-го до 1927 року. Автори статті першочерговим завданням ставлять висвітлення процесу здобуття права на експлуатацію вугільної копальні Нонг-Сон від китайців, організації управління, розвідки та видобутку в Нонг-Сон французами і на цій основі оцінюють результати, аналізують основні характеристики, з’ясовують переваги та обмеження організації управління й видобутку вугілля в Нонг-Сон протягом зазначеного періоду. Джерела, використані у статті, включають адміністративні тексти (звіти, декрети тощо) французького протекторатського уряду в Індокитаї та оригінальні матеріали організацій або осіб, які брали участь в управлінні чи працювали в Нонг-Сон між 1889 та 1927 роками. Крім того, автори статті використовували історичні матеріали, опубліковані у французьких журналах або газетах того часу (Le Journal des débats politiques et littéraires, Le Génie civil, L’Écho des mines et de la métallurgie, L’Avenir du Tonkin, Bulletin économique de l’Indochine, Le Journal des finances, Bulletin de l’Office colonial, La Presse Coloniale Illustrée, L’Éveil économique de l’Indochine, La Dépêche Coloniale Illustrée, Le Temps, La Cote de la Bourse et de la banque тощо), а також дослідницькі праці, пов’язані з вугільною копальнею Нонг-Сон кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Стаття робить внесок у створення “нарису” картини вугільної копальні Нонг-Сон у 1889–1927 роках, у такий спосіб допомагаючи дослідникам і читачам мати більш об’єктивний і всебічний погляд щодо оцінки впливу колоніальної експлуатації, здійснюваної французами у В’єтнамі в новий час.

Османська імперія перед російською загрозою: воєнні дії в Речі Посполитій та реакції Стамбула (літо 1704 року)

В. В. Станіславський — 2025-10-08

Стаття присвячена розгляду того, як уряд Османської імперії реагував на виклики щодо своєї безпеки, пов’язані з чимраз більшим потенціалом Російської держави. Основний її матеріал ґрунтується на документах посольства Петра Толстого, які зберігаються в Російському державному архіві давніх актів та висвітлюють одну з яскравих сторінок міжнародної дипломатичної та політичної активності в столиці Османської імперії. Оскільки дипломатична напруга виникла через події, які відбувалися на теренах Речі Посполитої у зв’язку з Великою Північною війною, автор статті розглядає політичну ситуацію в цій державі з акцентуванням на контактах її представників з урядовцями Кримського ханату й Туреччини. Водночас згадано основні моменти щодо політичного протистояння Августа ІІ Сильного та Станіслава І Лещинського, дій російських військ та військ Івана Мазепи, різнорівневі політичні розрахунки Петра І. Далі у хронологічній послідовності викладається зміст та аналізуються матеріали зі статейних списків російського посольства в Туреччині. Вони дали змогу простежити, якою була ініціатива Речі Посполитої щодо пошуку підтримки в Криму та Туреччині, як Бахчисарай відгукнувся на цю ініціативу, якими були спільні звернення представників Польсько-Литовської держави та ханату до верхівки імперії, хто із впливових осіб Туреччини підтримав це звернення. Згадано також дані про супротивну зазначеним заходам спробу Августа ІІ довести туркам правомірність своїх дій. Важливе місце в статті посідає інформація про перемовини московського посла з представником Порти, яка показує офіційні позиції російського й турецького урядів. Дані інших, також переважно ще не введених до наукового обігу матеріалів засвідчують, якими були розпорядження керівництва імперії, що мали її убезпечити від зовнішніх загроз. При аналізі документів, які відклалися в статейних списках російського посольства в Туреччині, зосереджено увагу на представлених у них стратегічних планах Москви, що передбачали масштабну експансію як у західному, так і в південному напрямках. У цих матеріалах відзначено значний інтерес до питання влади над Кам’янцем-Подільським. Висловлено припущення, чому саме воно особливо непокоїло керівництво Османської імперії. Завершуючи статтю, автор аналізує інформацію про рішення турецького уряду у відповідь на звернення з Криму та Речі Посполитої.

Історіографічний огляд розвитку цифрової гуманітаристики в китаєзнавчих студіях (1984–2024)

В. О. Кіктенко — 2025-10-09

Дослідження репрезентує всебічний історіографічний аналіз становлення та розвитку цифрової гуманітаристики в китаєзнавстві за сорок років – від 1984-го до 2024 року. Праця простежує еволюцію галузі: від перших експериментів комп’ютерної обробки китайських текстів до створення сучасної цифрової інфраструктури для комплексних китаєзнавчих досліджень. Методологічною основою слугує хронологічний аналіз у поєднанні із системною класифікацією ключових проєктів, ініціатив та технологічних рішень. Опрацьовано понад тридцять знакових проєктів та ініціатив, серед яких – стандарти кодування (GB 2312, Big5, Unicode), технологічні платформи (TEI, XML) та масштабні цифрові репозиторії. Особливий акцент зроблено на формуванні цифрового китаєзнавства як окремої академічної дисципліни. Показано, що розвиток галузі відбувався у трьох основних напрямах: технологічному (стандартизація кодування китайських ієрогліфів через Unicode; впровадження XML- та TEI-стандартів розмітки тексту); методологічному (розробка принципів структурованої розмітки текстів, формування реляційних баз даних для біографічної та текстової інформації); інституційному (створення міжнародних наукових мереж і дослідницьких центрів). Окреслено вісім основоположних принципів цифрового китаєзнавства: стандартизація кодування, структурна розмітка, реляційні бази даних, міжнародна співпраця, відкритий доступ, збереження метаданих, масштабованість, сумісність форматів. Доведено, що ці принципи визначають і сьогоднішній розвиток галузі. У роботі висвітлено успіхи інтеграції цифрових технологій у китаєзнавчі дослідження, що привело до створення міцної технологічної бази для майбутніх академічних проєктів. Географічне охоплення – материковий Китай, Тайвань, Гонконг, США – ілюструє міжнародний характер становлення цифрового китаєзнавства. Систематизовано внесок провідних інституцій: Academia Sinica, Міністерства культури КНР, Гарвард-Яньцзін інституту, Національної бібліотеки Китаю, міжнародних технологічних консорціумів. Оригінальність дослідження полягає в першому цілісному огляді сорокарічного розвитку цієї галузі з деталізацією ключових етапів, систематизацією проєктів і формулюванням фундаментальних принципів, що визначили сучасну цифрову інфраструктуру китаєзнавчих студій. Практична значущість результатів полягає в можливості їхнього застосування для стратегічного планування наступних цифрових ініціатив у науковому вивченні Китаю.

Поетика жіночих “шрамів” у прозі Цань Сюе

О. В. Гальчук — 2025-10-09

Метою статті є визначення художніх особливостей творів Цань Сюе про буття жінки як про травматичний досвід. Осмислення змістових моделей жіночої екзистенції і художньої палітри її відтворення є актуальним, позаяк уможливлює дослідження авторських варіантів китайського жіночого дискурсу та дає змогу визначити характерну для сучасної жіночої літератури проблематику загалом. Ідентифікуємо твори Цань Сюе як “жіноче письмо”, де письменниця аналізує питання місця і ролі жінки в сучасному суспільстві; дискутує щодо біологічної зумовленості соціальної нереалізованості жінки, переосмислює негативну з погляду чоловіка конотацію “жінка-Інша” на стверджувальну як пошук власної ідентичності у фемінній інтерпретації тощо. Отож у комплексі наукових методів і підходів до дослідження пріоритетними є феміністичний підхід та ідея наративізації травми як одне з положень травмології.

Мала проза Цань Сюе проаналізована крізь призму художньої моделі жіночої екзистенції як сукупності різного роду інтерпретацій, модифікацій, трансформацій проблематики жіночої прози в авторському стильовому тлумаченні. Диференційними ознаками для типології обрані найбільш поширені ракурси тлумачення жіночої екзистенції в гуманітарних студіях: соціологічний (“жінка у шлюбі” і “жінка-мати”), психологічний (“жінка-Інша”) і культурологічний (“жінка у світі чоловіка-митця”).

Про сприйняття Цань Сюе жіночого досвіду як травми внаслідок зіткнення зі світом, збудованим за чоловічими законами, сигналізують твори збірки з промовистою назвою “Шрами” (“痕”). У роздумах про відсутність матері як втрати “ланки” в поколіннєвому “ланцюгу” авторка говорить про соціальне відчуження жінки, вдаючись до специфічного хронотопу, де поєднані реальне й ірреальне, й акцентуючи проблему тілесності (“Жінка з ногами ніби рибальська сіть” (“双脚像一团鱼网的女人”)). Залишає глибокий шрам у душі героїні усвідомлення, що її шлюб є пасткою, оскільки орієнтований на патріархатні уявлення про підпорядковану роль “жінки, яка служить” (“Анонім” (“匿名者”)). Цань Сюе досліджує психологію героїні, яка у спробі позбутися “шраму” самотності відмовляється від власної тотожності (“Лихвар” (“索债者”)). У цій психоаналітичній студії концепт жіночої покірності доведений до абсурду за допомогою фантасмагоричного образу кота як проєкції “чоловіка-аб’юзера”. Отже, домінантною в Цань Сюе є інтерпретація жіночої екзистенції як травматичного досвіду героїнь у намаганні утвердити або віднайти власну ідентичність.

Відкриття сонячного годинника Аккерманської фортеці

А. В. Красножон — 2025-10-09

На одній з турецьких веж зовнішнього фронту Аккерманської фортеці в останній чверті XV ст. був встановлений громадський вертикальний сонячний годинник з південно-східним орієнтуванням. Це один з найбільш ранніх відомих зразків ісламських годинників, що збереглися на теренах колишньої Османської імперії. Сонячний годинник регулював повсякденне релігійне життя міста Аккермана. Монтаж та налаштування приладу здійснювалися у грудні. Вежа створювалася спеціально для його подальшого розміщення на її фасаді, через що в османів дістала назву “Годинникова”. В аккерманському годиннику використовувалися два гномони для обчислення початку двох денних молитов – полуденного зухру та передвечірнього асру. Творця цього приладу цікавила фіксація молитовного (релігійного) часу згідно з канонічними рекомендаціями хадисів та ханафітського мазхабу. Початок намазу аср у період із 3 вересня до 8 квітня визначити було неможливо через південно-східну орієнтацію годинника. Проте протягом повного року була можливість фіксувати час полуденної молитви, а також орієнтуватися в днях рівнодень та сонцестоянь. У 1796 р. громадський сонячний годинник Аккермана було пошкоджено. Поверх мармурового кадрана з демонтованими гномонами на вежі встановлено іншу плиту, з тугрою султана Селіма III, яку в першій чверті XIX ст. також було знято з фасаду.

Геополітична роль монархій Аравійського півострова у ХХІ столітті: виклики та перспективи для України

О. А. Коппель — 2025-10-09

Аргументовано, що в Близькосхідному регіоні специфіка вияву глобальних трендів знаходить відображення в новій геополітичній ролі монархій Аравійського півострова на основних рівнях її реалізації – рівні Перської затоки, арабського та ісламського світу та на глобальному рівні. Визначено місце монархій Аравійського півострова в сучасній світовій політиці та дано оцінку викликів і можливостей для України у співпраці з ними.

Використання системного підходу дало авторкам можливість визначити й охарактеризувати основні етапи трансформації геополітичної ролі країн субрегіону в міжнародних відносинах на основі аналізу особливостей їхнього історичного розвитку та політичної еволюції в межах Близькосхідної стародавньої системи, системи Арабського халіфату, Віденської, Версальсько-Вашингтонської, Ялтинсько-Потсдамської та сучасної міжнародної системи. Доведено, що у ХХІ столітті відбувається переміщення центру економічної та політичної ваги арабського світу до Аравійського півострова. Центральна роль аравійських монархій у новій конфігурації геополітичних центрів в арабському світі та на більш широкому близькосхідному просторі стає одним з головних регіональних трендів. Це центри сили нового типу, які внаслідок технологічного прориву виявляють себе як фінансово-інвестиційні, торгові, транспортно-інфраструктурні, інформаційно-телекомунікаційні центри не тільки регіонального, а й глобального рівня.

Визначено геополітичну специфіку аравійських монархій та здійснено їхній порівняльний аналіз. Дано порівняльну оцінку політичному, економічному та енергетичному впливу цих держав на сучасну світову політику. Визначено ключові напрями зовнішньої політики монархій у контексті глобальних і регіональних змін. Проаналізовано сучасний стан відносин України з аравійськими монархіями та політичні, економічні й безпекові виклики для України у взаємодії з ними, узагальнено потенційні можливості для розширення співпраці у сфері політики, економіки, інвестицій, енергетики та оборонної промисловості. Доведено, що Україна має значний потенціал для співпраці з монархіями Аравійського півострова в багатьох сферах, може виграти від співпраці у сферах економіки, оборони, енергетики та гуманітарної підтримки. Україна має розробити науково обґрунтовану концепцію своєї близькосхідної політики, важливим складником якої є відносини з аравійськими монархіями, визначити її принципи та пріоритети, що потребує колективних зусиль учених та практиків.

Режим Талібану 2.0 і виклики державотворення в сучасному Афганістані

А. М. Кохі — 2025-10-09

В Афганістані все ще триває політична нестабільність, і рух Талібан, який мав невдалий досвід державотворення з 1996-го до 2001 року, знову прийшов до влади. Нинішній режим, через чотири роки після захоплення влади, не здобув ні внутрішньої легітимності, ні міжнародного визнання. Їм ще належить досягти зближення між суспільством і державою, а отже, і їхнім режимом. Це дослідження розглядає виклики державотворення в Афганістані за чинного режиму Талібану. У ньому стверджується, що підхід Талібану до державотворення “зверху вниз” спрямований на збереження їхнього режиму, у якому переважають пуштуни, а також на монополізацію та впровадження, часто силою, шаріату. Тоді як загалом керування країною групою обраних людей з будь-якої етнічної групи не є проблемою, етнічний фактор був дуже помітний у політиці в Афганістані, де жодна етнічна спільнота не становить більшість.

Не слід забувати і про міжнародний аспект, оскільки історичні події останніх кількох десятиліть також впливають на сучасні виклики державотворення в Афганістані. Для підтвердження цього аргументу у статті розглядаються відносини між суспільством і Талібаном, політика режиму щодо забезпечення безпеки, політичні та збройні опозиційні групи, політика регіональних та міжнародних сил. У статті рекомендується, щоб задля усунення розриву між режимом і суспільством та здобуття внутрішньої легітимності й міжнародного визнання Талібан враховував громадську думку під час розробки та впровадження політики. Для цього потрібні зусилля як на національному, так і на міжнародному рівні.

Урок Іммануїла Канта про Китай: географія епохи Просвітництва, орієнталізм, культурна дистанція та Порцелянова вежа

І. К. де Соуза — 2025-10-09

У цій статті ретельно досліджуються всі згадки про Китай та китайців у великому доробку Іммануїла Канта, а також у численних рукописних нотатках із його лекцій, читаних протягом 41 року в Кенігсберзькому університеті, відомому як Альбертіна. Цей період академічної праці тривав від зимового семестру 1755–1756 років до останньої лекції Канта 23 липня 1796 року. Аналіз свідчить, що у своїх головних критичних працях (де можна знайти лише кілька малозначних китайських назв) Кант виявляв мало інтересу до вивчення китайської цивілізації, не кажучи вже про традиційну китайську філософію. Більшість посилань на Китай з’являються в різних рукописних конспектах його лекцій зазвичай як короткі приклади, а не змістовні концептуалізації культурної та філософської спадщини Китаю. У деяких випадках ці приклади зустрічаються в межах орієнталістських роздумів, де китайські реалії змішуються з індійськими, відображаючи ті географічні та культурні уявлення про Схід, що ще були поширені у XVIII столітті. В інших випадках посилання на китайські приклади підкреслюють крайню екзотику, культурну відсталість, расиалізацію та етноцентризм або соціальний, інтелектуальний та науковий застій. Ця перспектива сприяла поширенню серед європейських інтелектуалів XIX століття думки, що, хоча Китай колись був блискучою цивілізацією, згодом його спіткала стагнація і він не здатний до прогресу.

Прикметно, що під час свого другого терміну викладання в університеті, починаючи з літнього семестру 1756 року, Кант понад сорок років викладав курс фізичної географії. Окрім занять із логіки, які він провів 56 разів, та лекцій з метафізики, прочитаних ним 53 рази поспіль, курс фізичної географії був третім предметом, яким він займався суттєво: 49 семестрових лекцій до його виходу на пенсію в середині липня 1796 року. Відомі наразі 32 рукописи студентських конспектів відображають академічну зацікавленість цим предметом, який у XVIII столітті був набагато космополітичнішим та мав ширші виміри, ніж сучасна академічна географія. Через погіршення здоров’я Кант задумав здійснити авторизоване видання своїх учень із фізичної географії з допомогою свого друга Фрідріха Теодора Рінка (1770–1811). Кант надав Рінку рукопис як створений до 1760 року й не цілком оновлений “запис із голосу” його ранніх уроків. Відповідно, видання Рінка містило оновлення, примітки та суттєві зміни. Він також запозичував з інших рукописних конспектів лекцій Канта, прочитаних у 1770-х роках, включно з частиною оригінального тексту, записаного молодим аристократом Фрідріхом фон Гольштейн-Беком, який у 1772–1773 роках брав у Канта приватні уроки. Фінальний текст був опублікований 1802 року в Кенігсберзі під назвою “Фізична географія Іммануїла Канта, відредагована на прохання автора за його рукописом і частково перероблена доктором Фрідріхом Теодором Рінком” (Immanuel Kant’s Physische Geographie auf verlangen des Verfassers aus seiner Handschrift herausgegeben und zum Teil bearbeitet von Dr. Friedrich Theodor Rink). Розділ на основі лекції Канта про Китай (с. 129–140) є третьою і заключною частиною другого тому, виданого 1802 року під назвою “Короткий розгляд найважливіших особливостей природи всіх країн у географічному порядку”. Цей текст тісно узгоджується, часто дослівно, з різними доступними рукописними нотатками, що свідчить про стабільну репрезентацію Кантом повторюваного уроку про Китай. Зазначені матеріали знаменують собою початок заключного розділу тієї книги, який починається з Азії як “першого континенту”, а продовжується дослідженнями Африки, Європи та Америки. Урок про Китай в оригінальному німецькому друкованому виданні містить трохи більш ніж 2000 слів. Тому читання їх уголос або диктування в помірному темпі триватиме, імовірно, десь 20–30 хвилин. Це свідчить, що цей текст був початковим сегментом типових двогодинних занять Канта з фізичної географії, які зазвичай проводилися щосереди та щосуботи з 8:00 до 10:00 ранку.

У статті пропонується всебічний аналіз лекції Канта про Китай, у якій викладено чітку концепцію культурної дистанції. Вона свідчить про незацікавленість Канта китайською цивілізацією та філософією, включно з конфуціанською думкою, яку в XVII столітті популяризували в усій інтелектуальній Європі єзуїтські праці. Ці праці справили добре враження на таких провідних німецьких філософів, як Лейбніц і Крістіан Вольф. На противагу їм, Кант не виявив жодної подібності чи прихильності до єзуїтської місіонерської системи, що вихваляла китайську імперську владу та приписувану Конфуцію філософію. У своїй лекції про Китай Кант не процитував жодного єзуїтського тексту, і це спонукало нас ретельно дослідити першоджерела, що вплинули на вчення Канта. Зокрема, дослідження спирається на визначну працю німецького теолога Пауля Людольфо Беркенмаєра (1667–1732) “Цікаві описи найнезвичайніших дивовиж, які можна знайти в трьох частинах світу: Азії, Африці та Америці” (Curiöse Beschreibung, Der außerleßnesten Merkwürdigkeiten, So in denen dreven Welt-Theilen Asia, Africa und America zu finden), опубліковану в Аугсбурзі 1721 року. Наведені Кантом приклади та його уроки про Китай, зрештою, ілюструють, що між 1750 і 1770 роками, коли Товариство Ісуса було розпущене Святим Престолом і вигнане з різних європейських країн, у Європі вже відбувалися значні інтелектуальні зміни у сприйнятті китайської цивілізації та суспільства. Підживлювана новими географічними текстами та подорожніми розповідями, міцніла тенденція сприймати Китай із новим скептицизмом, підкреслюючи його значну культурну віддаленість від європейських інтелектуальних традицій та філософії. Кант постає як ключова постать, що символізує цей поворот.

Дгаммачаккаппаваттана-сутта / Переклад з палі, вступна стаття та коментарі М. О. Барковського

М. О. Барковський — 2025-10-09

Пропонуємо читачеві український переклад “Дгаммачаккаппаваттана-сутти” – одного з найвизначніших текстів раннього буддійського канону. Ця сутта, що традиційно вважається першою промовою Будди після його просвітлення, знаменує собою фундамент його вчення.

Важко переоцінити значення цього тексту для вивчення витоків буддійської думки і практики. У тексті викладено фундаментальну структуру буддійського віровчення, представлено чотири шляхетні істини та шляхетний восьмишлях, які стали основою усіх буддійських традицій. Провідні буддійські вчені та коментатори (як у давнину, як-от Буддгагоса, так і в сучасному академічному середовищі) аналізували, інтерпретували та обговорювали текстові варіації та доктринальні імплікації цієї сутти.

Ця публікація має на меті відродити та поглибити українську академічну зацікавленість ранніми буддійськими текстами – інтелектуальну традицію, перервану за радянських часів, пропонуючи перший повний переклад “Дгаммачаккаппаваттана-сутти” українською мовою.

Переосмислюючи цей фундаментальний буддійський текст крізь сучасну наукову призму, ми прагнемо зробити його доступнішим для українського читача, водночас роблячи свій внесок у глобальне дослідження буддійської філософії, текстової передачі та історичної тяглості.

Нань Ґунбо. Лі Цінчжао. Глави VII–VIII / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Г. В. Дащенко

Г. В. Дащенко — 2025-10-09

У цій публікації продовжено переклад історичного роману “Лі Цінчжао” (“李清照”) авторства гонконзького письменника Наня Ґунбо (南宮搏, 1924–1983). Представлено переклад глав VII–VIII (епізоди 82–101), які виходили з 22 липня до 11 серпня 1960 року в тайванській “Центральній щоденній газеті” (“中央日報”). Події, зображені в цій частині роману, відбуваються з 1126-го до 1129 року. Нань Ґунбо описує життя Лі Цінчжао і Чжао Мінчена під час захоплення півночі Китаю чжурчженями та їхню втечу на південь країни, куди переїхали імператорський двір та уряд.

У представлених главах наявні 2 повних ци Лі Цінчжао та один ши Ду Му, а також окремі рядки з трьох поетичних творів, що були написані в період Воюючих царств та династії Тан.

Вступна стаття досліджує відповідність історичних події їхньому художньому зображенню в романі Наня Ґунбо. Окремо розглянуто дискусію серед китайських дослідників кінця ХХ – початку ХХІ ст. щодо питання наявності наложниць у Чжао Мінчена. У примітках наведено пояснення термінів та реалій, а також стислі відомості про історичних осіб, згаданих у романі.

Чарака-самгіта. Розділ І, глава 16 / Переклад із санскриту, вступна стаття та коментарі Д. В. Бурби

Д. В. Бурба — 2025-10-09

У цій публікації представлено переклад шістнадцятої глави першого розділу фундаментального санскритського трактату з аюрведи (традиційної індійської медицини) “Чарака-самгіта”. (Попередні глави див. у номерах журналу “Східний світ” за 2017 рік і в номерах 2–4 минулого року). Переклад має велике значення для ознайомлення українського читача не лише з медичними концепціями та побутом Давньої Індії, а й з її релігійно-філософськими доктринами.

У шістнадцятій главі йдеться про лікаря, “готового лікувати”. Таким вважається “розумний, освічений та орієнтований на дію” фахівець, а не аферист, що вважає себе лікарем (vaidya-mānin). Коли під керівництвом справжнього лікаря пацієнт проходить через очисні процедури (які в аюрведі розглядаються як один із головних методів лікування), він дістає “тілесне щастя” (тобто здоров’я), а от очікувати чогось доброго від звернення до “нерозумного” лікувальника не варто.

У цій главі наводяться ознаки правильно проведених процедур, а також симптоми тих, що виявилися недостатніми чи надмірними. Стисло названі засоби для усунення виниклих ускладнень і для відновлення пацієнта, а також дається посилання на той розділ “Чарака-самгіти”, де про відновлення пацієнта та про нейтралізацію ускладнень, які виникають при неправильному проведенні промаслення, потогону й очищення, сказано докладніше. Описані показання до очисної терапії, покликаної вивести з організму надлишок певної доші (одного з трьох тілесних гуморів), і перелічені позитивні наслідки цього лікування.

Доволі цікавими є філософські роздуми про природність смерті людини й про те, що є ділом лікаря. Хоча лікар не може зробити пацієнта безсмертним, він безпосередньо дає людині здоров’я і довголіття, а опосередковано дарує (для цього життя і посмертного існування) дгарму (праведність), артху (заможність) і каму (вдоволення бажань).