Східний світ

Український Гетьманат та Османська імперія у Вестфальській міжнародній системі: мотивації, моделі, контроверзи міждержавної взаємодії

2026-06-04T09:04:41+02:00

Представлено авторську візію розвитку міждержавних відносин фундованого в роки Національної революції 1648–1676 рр. Українського Гетьманату з Високою Портою як одним з найбільших центрів впливу на геополітику центрально-східноєвропейського регіону протягом другої половини XVII – XVIII ст. Увагу сконцентровано не лише на фактологічному зрізі українсько-турецьких відносин того часу, а й на виявленні динаміки тих процесів, які визначали їхній основний зміст. Автор намагався не тільки розкрити основні мотиви сторін-контрагентів політичної взаємодії, а й підкреслити як позитиви, так і негативні наслідки нереалізованих можливостей не лише для України та Туреччини, а й для зміни загальної геополітичної карти Європи на кінець XVIII ст. Водночас рефреном проводиться думка, що саме на етапі Раннього Нового часу через неспроможність європейського світу завадити Росії зіграти на українському питанні з метою посилення своєї імперської могутності було закладено ті потенційні загрози, що в першій чверті ХХІ ст. обернулися екзистенційним викликом для світової демократії.

Відтворення історичного фрагмента в’єтнамського католицизму ХІХ століття через паломницький центр Богородиці Чак’єу

2026-06-04T08:36:24+02:00

Паломницький центр Богородиці Чак’єу, розташований у Центральному В’єтнамі, є важливим релігійним і духовно-туристичним осередком, який щороку приваблює тисячі відвідувачів. Упродовж кінця ХІХ століття це місце зазнало численних потрясінь, коли розгорнувся рух учених-літератів (Văn Thân), що охопив багато парафій. Водночас парафія Чак’єу продемонструвала стійкість, поступово відновившись і ставши одним із визначних центрів паломництва та духовного туризму сучасного католицизму в Центральному В’єтнамі. Однак цей випадок часто залишається поза увагою досліджень історії в’єтнамського католицизму. Спираючись на міждисциплінарний підхід, дослідження має на меті відтворити історичний наратив парафії Чак’єу ХІХ століття, частково реконструюючи фрагмент історії католицизму у В’єтнамі. У статті спершу з’ясовано історичний і культурний контекст місцевості Чак’єу. Далі проаналізовано повідомлення про об’явлення Діви Марії в Чак’єу та його чудесний вплив на консолідацію парафіян у протистоянні з опозиційними силами. Наступним кроком акцентовано способи, за допомогою яких парафія Чак’єу прагне підтримувати й переосмислювати історичну традицію марійної побожності, перетворюючи це місце на відомий паломницький центр, покликаний задовольняти духовні потреби християн. У такий спосіб дослідження також прагне висвітлити, що саме пережили християни в умовах руху вчених-літератів і як їхні наступники зберігають традицію марійної побожності до сьогодення.

Структура та динаміка китайськомовних досліджень російсько-української війни: бібліометричний аналіз бази даних CNKI (2014–2025)

2026-06-04T08:36:27+02:00

У статті досліджуються структура та динаміка наукових дискусій у Китаї щодо російсько-української війни на основі матеріалів з провідної китайської бази даних CNKI за період 2014–2025 років. З огляду на наростальну роль Китаю в міжнародній політиці та потребу аналізу внутрішніх експертних оцінок, які формуються паралельно із заявами Пекіна, ця робота є важливою для розуміння того, як формується китайське сприйняття подій. Вона являє собою одну з перших спроб застосування бібліометричних методів до корпусів наукових публікацій китайською мовою в українському китаєзнавстві. У роботі визначені тематичні тенденції, хронологія, галузева специфікація та інституційна належність цих дискусій, а також простежена їхня еволюція. Методи дослідження поєднують бібліометричний та наукометричний підходи. Серед них – аналіз частоти появи термінів, порівняльний аналіз, тематичне моделювання, аналіз матриць співвідношень первинних і вторинних рубрик, аналіз галузевої структури досліджень та інституційної представленості, а також елементи контент-аналізу. Було виявлено три етапи активності публікацій (2014–2015; 2016–2021; 2022–2025), з піком у 1162 публікації за 2022 рік, що значно перевищує показники попередніх восьми років. Дослідження виділяє сім основних тематичних кластерів (актори; конфлікт і криза; геополітика та стратегія; безпека; міжнародні відносини; економіка й санкції; регіони та системний вплив) та п’ять вторинних (актори / регіональний вимір; двосторонні відносини; геополітика; енергетика та продовольча безпека; безпека, військова тематика та інформаційна війна). Зафіксовано нерівномірне співвідношення згадок про Росію та Україну (54:370) і переважання термінів “конфлікт” та “криза” над словом “війна” (533:493:20), що узгоджується з офіційною риторикою КНР. З’ясовано, що прикладні дослідження є найбільш поширеними (53,53 %) і що публікації зосереджені в 54 виданнях, які пов’язані з науково-дослідними установами, університетами, аналітичними центрами. Отримані результати підтверджують тезу про обмежену самостійність китайського наукового дискурсу щодо війни та його залежність від зовнішньополітичного курсу Пекіна, що має важливе значення для розробки стратегій України у сфері міжнародних відносин та інформації.

Торкаючись античних пам’яток: подорож Якоба Спона Італією, Грецією та Левантом (1675–1676)

2026-06-04T08:36:30+02:00

Стаття висвітлює важливу тему специфіки ранньомодерних подорожей європейських учених-антикваріаністів на Схід на прикладі мандрів відомого дослідника античних старожитностей Якоба Спона. Метою таких учених вояжів було здебільшого не тільки ознайомлення з життям, культурою, наукою, політикою та інституціями сучасних держав Сходу. Вчені-мандрівники прагнули на власні очі побачити спадщину минулих цивілізацій, насамперед античної. Такою стала мета Спона у подорожі, що тривала майже два роки, охопила два континенти (Європу та Азію). Це були землі, де поширювалися давньогрецька, римська, ранньохристиянська, ромейська (візантійська), арабська та османська цивілізації. Руїни храмів, фортець, громадських будівель, пам’ятних споруд, статуї богів і героїв, написи на камені, монети, медалі, геми – все це привертало увагу вченого-мандрівника. Побачене докладно, з малюнками, кресленнями, мапами, описами залишилося у травелозі Спона, що вийшов друком уже за рік після повернення до Ліону. Проте подорож ліонського лікаря неможливо розглядати лише у просторовому та часовому вимірах. Практично повсюдно він зустрічав своїх колег-антикваріаністів, учених і мандрівників, які подорожували Сходом перед ним, збирали античні артефакти, були членами “Республіки листів” – своєрідної академічної спільноти Ранньомодерного та Модерного часу. До неї входили високі дипломатичні агенти Франції та Англії, торгові представники, священники. Вони допомагали Спону в його подорожі, сприяли отриманню дозволів від османської влади, спрямовували на пошуки античних артефактів і пам’яток, навіть мандрували з ним. Тож він фактично просувався від одного громадянина “Республіки листів” до іншого, обмінювався з ними ідеями, спостереженнями, діставав від них корисну інформацію. У статті вперше окреслена єдність усіх трьох складників вояжу Спона: у просторі, часі та в спільноті “Республіки листів”. Визначено коло інтелектуального спілкування науковця, починаючи від його супутника в мандрах Джорджа Велера. Для Спона-науковця подорож Сходом стала одним з визначальних етапів життя, становлення його наукового методу, формування ідей про виняткову важливість речових джерел для розуміння минулого. Фактично всі наступні праці Спона, насамперед найголовніша книга про античні старожитності та джерелознавчі науки, стали наслідком східного вояжу науковця.

Корейська поезія солідарності: стратегії інтерпретації та лінгвокультурної адаптації “Слова про Дніпро” Хан Ґьонйона

2026-06-04T08:36:33+02:00

У статті висвітлено комплексний процес перекладу сучасної корейської поезії українською мовою на матеріалі вірша Хан Ґьонйона, присвяченого подіям в Україні. Проаналізовано етапи дешифрування семантичного ядра першоджерела через підрядний переклад та подальшу художню інтерпретацію тексту в межах трьох стратегій: верлібру, білого вірша та римованої адаптації. Кожна з версій супроводжується відповідними коментарями, що дають змогу простежити трансформації, які відбуваються з оригінальним твором у мові перекладу: зміну його структури, лексичного складу та системи виразових засобів. На прикладі перекладу твору “Слово про Дніпро” продемонстровано логіку ухвалення рішень стосовно відбору мовних ресурсів. Варто зазначити, що метою розвідки не є вичерпний аналіз усіх труднощів опрацювання оригіналу; вона фокусується на репрезентативних прикладах перекладацької практики.

Інтерес до аналізованого вірша зумовлений відвертістю і щирістю мистецького слова на підтримку України. Стаючи на бік правди, поет своїми строфами звертається до корейськомовних читачів і водночас долучається до опору українства неспровокованій агресії. Переклад вірша є нагальним і для того, аби голос митця став зрозумілим і в Україні.

Окрему увагу приділено феномену “стилістичної репатріації” шевченківських кодів та проблемі гармонізації далекосхідної поетичної манери з українською літературною традицією. Розвідка торкається питань прирощення образності, ролі інтертекстуальності та ризиків надмірного “одомашнення” (domestication) перекладу. Результати дослідження засвідчують, що найбільш адекватною стратегією відтворення корейської лірики видається багаторівневий синтез когнітивної точності верлібру та емоційної виразовості класичних метричних форм. Водночас автор розвідки спирається на тезу, що єдиного “правильного” способу перекладу не існує. Тому праця запрошує до діалогу стосовно доцільності ухвалення певних перекладацьких рішень, акцентуючи значущість самого процесу авторефлексії під час роботи над іншомовним твором.

В Україні спостерігається стійке зростання зацікавленості сучасною корейською літературою: попри непрості часи, перекладаються романи відомих авторів Країни Ранкової Свіжості. Тож можна припустити, що ця робота стане в пригоді на заняттях із перекладу сучасної поезії. Стаття буде корисною всім, хто цікавиться філологічною кореїстикою, як матеріал для зіставного аналізу з оригіналом з метою опрацювання форм і варіантів міжмовних трансформацій. Актуальність розвідки зумовлена практичними потребами галузі, а новизна – браком перекладів, які б супроводжувалися фаховими перекладознавчими коментарями.

Сприйняття російсько-української війни у в’єтнамській спільноті, пов’язаній з Україною: досвід діаспори, соціальні мережі та медійні наративи (2022–2025)

2026-06-04T08:36:36+02:00

Стаття присвячена аналізу сприйняття російсько-української війни в’єтнамською спільнотою, пов’язаною з Україною, в умовах сучасного цифрового медіасередовища за період 2022–2025 рр. Емпіричну базу дослідження становлять публікації, коментарі та обговорення у в’єтнамськомовних соціальних мережах, матеріали офіційних в’єтнамських медіа, а також невеликий корпус особистих інтерв’ю з представниками різних верств в’єтнамської громади. Методологічно робота поєднує фрейм-аналіз, діаспорні студії та елементи якісного аналізу онлайн-комунікації, що дає змогу зіставити медійні наративи з індивідуальним досвідом та емоційними реакціями респондентів. У статті простежено історію формування в’єтнамської громади в Україні, її внутрішню сегментацію та особливості інформаційних практик у воєнний період. Показано, що офіційні в’єтнамські медіа висвітлюють війну в дипломатично нейтральній рамці, з акцентом на мирному врегулюванні, гуманітарній безпеці та дотриманні принципу невтручання. Натомість соціальні мережі формують значно поляризованіший простір, з виразно проукраїнською позицією та проросійськими голосами. На основі аналізу матеріалу виокремлено три групи в’єтнамської спільноти, пов’язаної з Україною: ті, хто після початку повномасштабного вторгнення евакуювався до країн Європи, ті, хто повернувся до В’єтнаму, і ті, хто залишився в Україні. У кожній із груп війна інтерпретується крізь власний досвід міграції, укоріненості та інформаційних практик, але спільними залишаються шок від вторгнення, підтримка України й прагнення до миру. Аналіз матеріалу засвідчує, що саме соціальні мережі стали для в’єтнамської спільноти, пов’язаної з Україною, головним каналом обміну інформацією, емоційної підтримки та вироблення колективної інтерпретації війни. На основі корпусу онлайн-матеріалів реконструюються домінантні фрейми війни. Особисті інтерв’ю виконують функцію верифікації та уточнення медійних даних, допомагаючи краще зрозуміти мотиви, страхи, способи адаптації та моделі солідарності в межах діаспори. Узагальнено, що сприйняття війни в межах в’єтнамської діаспори формується на перетині діаспорної пам’яті, досвіду міграції, національних дипломатичних рамок та глобальних інформаційних потоків.

Структурна аналогія без концептуальної редукції: філософське порівняння Ібн Арабі та Нагарджуни

2026-06-04T08:36:40+02:00

Пропонована стаття досліджує можливість філософськи строгого діалогу між ісламом і буддизмом через порівняльний аналіз онтологічних структур Ібн Арабі та Нагарджуни. Замість того щоб прагнути доктринального примирення чи метафізичного синтезу, вона пропонує метод структурної аналогії без концептуальної редукції, розпізнаючи паралельні філософські стратегії, зберігаючи при цьому внутрішню узгодженість та відмінності кожної традиції, які неможливо редукувати. Центральне твердження полягає в тому, що обидва мислителі формулюють аргументовану критику внутрішньо притаманного буття та субстанціалістської метафізики, що збігається за структурою та сотеріологічним наміром, навіть якщо вони рішуче розходяться у своїх вихідних онтологічних переконаннях.

Робота складається з чотирьох етапів. По-перше, вона встановлює методологічну основу, що ґрунтується на філософському аналізі, а не на теології, розуміючи це як вибір ракурсу, а не як заперечення особливостей релігійної доктрини будь-якої з традицій. Вона використовує термін “традиція”, щоб уникнути нав’язування категорій, яких один з мислителів не поділяє, як-от одкровення, пророцтво чи божественне посередництво. Вона виносить за дужки доктринальну обмеженість, а не сотеріологічну мотивацію та протистоїть намаганням узгодити погляди мислителів з політичних або миролюбних міркувань. По-друге, вона реконструює онтологію Ібн Арабі в рамках філософського суфізму, досліджуючи первинність буття (вуджуд), концептуальний статус сутності (магійя) та емпіричне значення фана’ як реалізації онтологічної залежності. По-третє, вона реконструює філософію Мадх’ямаки Нагарджуни через доктрину двох істин та залежного походження, підкреслюючи заперечення свабхави (точніше кажучи, “брак метафізичного субстрату”) та нереїфікувальну функцію порожнечі (шуньята). Порожнеча інтерпретується не як фундаментальна субстанція, а як критичний метод руйнування есенціалістських припущень на службі визволення.

Останній розділ зводить ці структури до діалогу, зосереджуючись на трьох спільних проблемах: запереченні внутрішнього буття, реляційному характері явищ та природі кінцевого розуміння. Тоді як Ібн Арабі заперечує скінченну автономію, щоб ствердити абсолютне буття, Нагарджуна заперечує реїфікацію, не стверджуючи жодної кінцевої метафізичної основи. Стаття завершується представленням цього порівняння як прикладу взаємодоповнюваності в міжтрадиційній філософії – спрямованої не на навернення чи синтез, а на взаєморозуміння та філософське збагачення, – демонструючи, як змістовний діалог між теїстичними та нетеїстичними традиціями може відбуватися без редукції.

Нань Ґунбо. Лі Цінчжао. Глава ХІ (епізоди 133–145) / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Г. В. Дащенко

2026-06-04T08:36:43+02:00

У цій публікації продовжено переклад історичного роману “Лі Цінчжао” (“李清照”) авторства гонконзького письменника Наня Ґунбо (南宮搏, 1924–1983). Представлено переклад ХІ глави (епізоди 133–145), яка виходила з 14 вересня до 27 вересня 1960 року в тайванській “Центральній щоденній газеті” (“中央日報”). Події, зображені в цій частині роману, відбуваються приблизно в 1132 році.

У цій главі Нань Ґунбо радикально переосмислює канонічний образ сунської поетеси крізь призму модернізму, психоаналізу та екзистенціалізму. Він деконструює канонізований образ Лі Цінчжао як “вічної вдови”, висвітлюючи внутрішній конфлікт героїні між суворими конфуціанськими нормами вдівства та її тілесними потребами, страхом старіння та самотності.

У вступній статті ця частина роману досліджується в контексті гонконзько-тайванського модернізму 1950–1960-х років як простору між китайською традицією та західною інтелектуальною думкою. Особливу увагу приділено впливам психоаналізу й екзистенціалізму, що визначають художню стратегію Наня Ґунбо. Проаналізовано стратегію множинної фокалізації, яку використовує автор для демонстрації конфлікту між нормативною моделлю поведінки вдови і внутрішніми переживаннями героїні. Окрему увагу приділено ролі двох ци Лі Цінчжао на мелодію “Перу шовк у гірському струмку. Змінена версія” (“攤破浣紗溪”) і “Столик із зеленого нефриту” (“青玉案”) як інтертекстуальних маркерів внутрішньої еволюції героїні.

У примітках наведено пояснення термінів та реалій, а також стислі відомості про історичних осіб, згаданих у романі.

Нісіда К. Дослідження блага. Частина ІV. Глави 1–2 / Переклад з японської, вступна стаття та коментарі С. В. Капранова

2026-06-04T08:36:46+02:00

У цій публікації представлено український переклад глав 1–2 четвертої частини праці “Дзен-но кенкю” (“Дослідження блага”) Нісіди Кітаро – визначного японського філософа ХХ ст., основоположника сучасної японської філософії. Четверта частина зазначеної праці присвячена поняттю релігії. У главі 1 Нісіда аналізує релігійну потребу. Релігія, за Нісідою, має психологічне коріння, а не соціальне чи економічне. Тому свій аналіз релігії він і присвячує цьому корінню – потребі, задоволення якої вимагає виходу за межі матеріального світу і звернення до Бога. Таку потребу Нісіда називає релігійною. Її він вважає найглибшою, найбільш фундаментальною потребою людської душі, від якої народжуються всі інші потреби. Це – потреба в єдності свідомості й водночас у єдності Всесвіту. Глава 2 присвячена проблемі сутності релігії. Релігію Нісіда визначає як зв’язок Бога і людини, причому Бога філософ розуміє як основу Всесвіту, а людину – як насамперед її свідомість. Істинна релігія, за Нісідою, – це шлях радикальної трансформації людини. Розглядаючи різні теологічні та філософські підходи до зв’язку людини й Бога, Нісіда стає на бік пантеїзму і звертається до ідей Спінози. Втім, Нісіда наполягає на тому, що Бог особистісний, адже лише особистісного Бога можна любити. Лише в такому разі можливі глибинна сутнісна спорідненість людини з ним і досягнення найвищої мети істинної релігії – злиття людини з Богом, нове духовне народження людини. У запропонованих читачеві главах Нісіда активно звертається до західних джерел, насамперед релігійних текстів (Євангеліє від Матвія, Послання апостола Павла до галатів, а також коментар єпископа Весткотта до Євангелія від Івана), філософії (Спіноза, Кондільяк), містики (Якоб Беме), релігієзнавства (Вільям Робертсон Сміт). Зі східних джерел Нісіда цитує японську буддійську книгу “Таннісьо”.

Чарака-самгіта. Розділ І, глави 19–20 / Переклад із санскриту, вступна стаття та коментарі Д. В. Бурби

2026-06-04T08:36:49+02:00

У цій публікації представлено переклад дев’ятнадцятої і двадцятої глав першого розділу фундаментального санскритського трактату з аюрведи (традиційної індійської медицини) “Чарака-самгіта”. (Попередні глави див. у трьох останніх номерах журналу “Східний світ”, номерах 2–4 2024 року та номерах за 2017 рік). Переклад має велике значення для ознайомлення українського читача з медичними концепціями та побутом Давньої Індії.

У дев’ятнадцятій главі автор “Чарака-самгіти” перелічує всі відомі йому захворювання. Перелік упорядкований за кількістю різновидів тієї чи іншої недуги. Потім розшифровується, про які саме хвороби йшлося. Уся будівля вчення аюрведи зведена на фундаменті концепції трьох дош – умоглядних субстанцій (фізіологічного повітря, фізіологічного вогню і слизу), подібних до гуморів, що згадуються в працях Гіппократа. У природному стані доші забезпечують нормальне функціонування організму, тоді як при розбалансуванні спричиняють хвороби. “Як птах не може втекти від своєї тіні, хоч би й літав весь день, так і всі захворювання не виходять за межі категорій вата, пітта й капха”. Але робиться виняток для тих хвороб, причина яких є очевидною: травмування тощо.

Двадцята глава починається з того, чим закінчувалася попередня глава: “Є чотири типи хвороб: екзогенні й спричинені дошами вата, пітта, капха”. До першої категорії, крім різноманітних видимих травм, зараховані чорна магія, прокляття та одержимість злими духами. Перераховані місця локалізації різних дош. Сказано, що є 80 розладів типу вата, 40 захворювань типу пітта та 20 захворювань типу капха. Названі ознаки патологічного впливу на організм кожної розбурханої доші й методи, якими її можна привести до нормального стану.