Східний світ

Китайці в Україні (1900-ті–1938 рр.): міграція, інституціоналізація, репрезентація

А. І. Кістол — 2026-04-15

У статті вперше подано узагальнений нарис історії китайців на українських землях від Російсько-японської війни 1905 р. до сталінських репресій 1938 р. Дослідження зосереджується на двох ключових аспектах: по-перше, на процесах формування та подальшого переривання становлення китайської діаспори, а по-друге, на витісненні китайців з етнічної мапи України внаслідок політичних репресій та асиміляційних практик радянської влади. На підставі аналізу наявних студій у роботі запропоновано методологічний підхід до належного термінологічного окреслення присутності китайців в Україні в різні історичні періоди та встановлення чітких хронологічних рамок окремих хвиль міграції. Вперше введено до наукового обігу й проаналізовано свідчення про присутність китайців в Україні до 1915 р., зокрема випадки, коли солдати поверталися з Маньчжурії з китайськими слугами чи усиновленими дітьми, а також простежено особливості їхньої адаптації в місцевому середовищі. Окрему увагу приділено вербуванню китайських кулі російськими промисловцями під час Першої світової війни та обґрунтовано тезу про те, що саме вони стали підґрунтям для подальшого формування китайської діаспори в радянській Україні. У статті розглянуто виникнення інституціоналізованих громад у Харкові, Києві та Полтаві, а також окреслено основні центри поселення китайців. На основі архівних матеріалів уперше здійснено реконструкцію узагальненого профілю китайського емігранта в Україні 1920–1930-х рр., зокрема висвітлено соціально-економічний статус, професійну зайнятість та характер взаємодії з місцевим населенням. Залучення архівних джерел 1922–1924 та 1937–1938 рр. дало змогу зібрати й проаналізувати базові демографічні дані про китайських мігрантів, завдяки чому відтворено їхній колективний образ: вікову структуру, соціальне походження та напрями професійної діяльності. Отже, дослідження не лише заповнює істотну прогалину в українській та світовій історіографії, а й формує підґрунтя для подальших студій у царині історії китайської діаспори у Східній Європі.

В’єтнамсько-сіамські відносини в доколоніальний період (1835–1848): від протистояння до діалогу

Дінь Ко Нгуєн — 2026-04-15

Стаття спирається на порівняльний аналіз різноманітних джерел з В’єтнаму, Сіаму (Таїланду), Камбоджі та міжнародних документів з метою системного й об’єктивного відтворення тристоронніх відносин між В’єтнамом, Камбоджею та Сіамом у період 1835–1848 рр. Ця доба настала після політичних потрясінь, що сталися слідом за першою війною, у якій В’єтнам здобув перемогу та встановив прямий контроль над Камбоджею через створення гарнізону Тайтхань, одночасно усунувши сіамський вплив у регіоні. Зіткнувшись зі зростанням могутності Дайнаму, династія Рами ІІІ в Сіамі, як нова регіональна сила, розгорнула інтервенційні дії, спрямовані на відновлення власного впливу, зокрема шляхом підтримки опозиційних угруповань у Камбоджі. Протистояння двох провідних держав Індокитайського півострова відновилося 1841 року, після рішення Дайнаму вивести війська з гарнізону Тайтхань. Друга війна тривала з 1842-го до 1845 року, охопивши широку територію – від Намкі (Дайнам) через Камбоджу до нинішніх кордонів Сіаму. Визначальною ознакою цього періоду стало поступове зближення трьох сторін – Дайнаму, Камбоджі та Сіаму, – яке призвело до підписання мирної угоди 1845 року. Цей договір не лише засвідчив взаємне визнання трьох сусідніх держав, а й сприяв формуванню порівняно чітких національних меж до початку проникнення західного колоніалізму в регіон.

Французький колоніалізм та питання приватизації землі у В’єтнамі: дослідження Південно-Західної Кохінхіни (1867–1940)

Тхюї Оань Фам — 2026-04-15

У цій статті розглядається процес приватизації землі в Південно-Західній Кохінхіні (В’єтнам) з 1867-го до 1940 року під час французького колоніального правління. Спираючись на колоніальні адміністративні звіти, кадастрові записи та відповідні наукові праці, зокрема архівні матеріали, що наразі зберігаються в Національному архівному центрі II в місті Хошиміні, це дослідження застосовує історичний, логічний та кількісний методи для аналізу того, як колоніальна держава встановила правову базу через реєстрацію землі, концесії та публічні аукціони. Така діяльність перетворила землю на товар, який підлягає відчуженню, та інтегрувала її в колоніальну ринкову економіку. Ця інституційна база не лише легітимізувала приватну власність, а й сприяла обігу, накопиченню та концентрації землі в безпрецедентних масштабах. Хоча ця політика разом із великими інвестиціями в гідравлічну інфраструктуру (особливо розширення мереж каналів) уможливила великомасштабне освоєння земель та швидке зростання посівних площ, перетворивши Південно-Західну Кохінхіну на головний центр виробництва рису в Індокитаї, вона також спричинила глибокі структурні дисбаланси. Земля дедалі більше зосереджувалася в руках порівняно невеликої групи землевласників, включно не лише з французькими концесіонерами, а й із частиною заможної в’єтнамської еліти, деякі представники якої набули французького громадянства та брали активну участь у великомасштабному накопиченні земель.

Тим часом більшість сільських жителів залишалися дрібними власниками або безземельними селянами, стикаючись зі щораз більшою залежністю від оренди, кредитів та мінливих ринкових умов. Як наслідок, традиційні общинні структури землеволодіння поступово руйнувалися, і виникло глибоко стратифіковане сільське суспільство, що характеризувалося нерівним доступом до землі та зростанням соціально-економічного розриву. Розглядаючи ці трансформації в межах ширшої логіки колоніальної експлуатації, стаття підкреслює подвійну природу французької політики, яка одночасно сприяла сільськогосподарському розширенню та комерціалізації, поглиблюючи соціальну нерівність і докорінно змінюючи аграрні відносини в Південно-Західній Кохінхіні.

Становлення, еволюція та ідейне позиціонування політичного проєкту “Прогресивної партії” (Шімпо-то) в Японії

В. А. Рубель — 2026-04-15

В історіографії проблема ідейного позиціонування політичного проєкту “Прогресивної партії” (Шімпо-то) в Японії донині не вирішена. Пояснюється це тим, що хоча п’ять зафіксованих у японській історії “прогресивних” партій мали схожі назви, але з ідейного погляду вони суттєво різнилися між собою. Ці відмінності випливали з етапної еволюції, яку переживала в Японії сама ідея абстрактного “прогресу”. Спершу панівною була ідея спільного визволення країн Далекого Сходу від колоніального ярма західних колонізаторів. Цю ідею спробувала в 1894 р. уособити “Партія прогресу серединних держав” (Чуґокушімпо-то). До проблем внутрішнього політичного устрою Японії ця партія ставилась індиферентно, тому, по суті, була центристською. Після Японсько-цінської війни 1894–1895 рр. їй на зміну прийшла ідея сталого “прогресивного” розвитку Великої Японської імперії як результату її власної колоніальної експансії. За прикладом західних метрополій вона мала гарантувати мешканцям Японських островів високі стандарти якості життя, розширення політичних свобод і утвердження партійно структурованого за результатами демократичних виборів парламентського контролю за діяльністю уряду. Так гасла “прогресу”, які з погляду зовнішньополітичних пріоритетів були однозначно шовіністичними, у питаннях внутрішньої політики набули ознак лібералізму в соціальному і демократизму в політичному аспекті. Партійним віддзеркаленням таких ідей стала Прогресивна партія (Шімпо-то) 1896–1898 рр. Після поразки Великої Японської імперії у Другій світовій війні ідеали прогресу Держави Японія були вже спрямовані на підтримку традиційних моральних, майнових, державних і сімейних цінностей, на збереження таких консервативних інститутів, як приватна власність, багатопартійність, імператорська династія та японська державність як така. Партійним обличчям такого бачення прогресу стала відверто консервативна Прогресивна партія Японії (Ніхон шімпо-то) 1945–1947 рр. Пройшовши через “японське економічне диво” та ставши з технологічного погляду однією з найрозвинутіших країн світу, Японія змогла собі дозволити думати вже не про стратегічні, а про периферійні аспекти прогресизму. На цьому ґрунті виросли дві “прогресивні” японські партії 1987–1997 рр. Вони опікувалися не базовими, а супутніми абстрактному прогресу питаннями “чесної прозорої політики”, “справжнього демократичного народовладдя”, боротьби з корупцією та іншими, дещо відірваними від реалій життя популістськими концепціями. Себе вони вважали прихильниками “справжньої” демократії, але популістська нереалістичність їхніх програмних обіцянок характеризує політичне обличчя зазначених партій як лівоцентристських. Нинішня Японія перебуває в ситуації, коли перед нею справді не стоять системні стратегічні виклики. Ось чому реанімація в ній проєкту чергової “Прогресивної партії” є малоймовірною.

Наративна пам’ять та історичні відлуння: евгемеризм у “Книзі Деде Коркута”

Л. А. Алієва — 2026-04-15

“Книга Деде Коркута”, фундаментальний епос огузьких тюрків, відображає кочове життя, героїчні ідеали та культурні цінності, водночас зберігаючи відгомін історичних реалій Анатолії, Азербайджану та Кавказу. Хоча цей корпус є передусім літературним і фольклорним, а не хронікальним, дослідження аналізує епос крізь теоретичну призму евгемеризму, щоб оцінити його потенціал як історичного джерела. Використовуючи міждисциплінарну методологію, що поєднує історію, літературознавство, антропологію та лінгвістику, дослідження здійснює порівняльний текстуальний аналіз Дрезденського, Ватиканського та Туркмен-Сахра рукописів поряд із сучасними джерелами, включно з хроніками аль-Масʿуді, середньовічними руськими оповідями та генеалогічними працями Абул-Газі Бахадура-хана. Результати засвідчують, що історичні події та постаті були інтегровані в епічний наратив через процеси часової нашарованості, наративного злиття та символічної трансформації. Замість обожнення епос відображає сакралізацію героїв, що відповідає його ісламському періоду створення. Крім того, племінні епоніми, закладені в імена персонажів, надають цінні етногенетичні дані, тоді як співіснування доісламських шаманістичних мотивів та ісламських елементів ілюструє перехідний релігійний ландшафт тюркських суспільств. Загалом дослідження демонструє, що евгемеристичний аналіз дає змогу ідентифікувати історичні шари в епічній традиції, розкриваючи “Книгу Деде Коркута” як сховище колективної пам’яті та соціально-політичного досвіду.

Їжа як наративний код у романі “Річкове прибережжя”: соціальна взаємодія та поведінкові моделі

І. О. Костанда — 2026-04-15

У статті розглядається харчова образність у класичному китайському романі “Річкове прибережжя” (“水滸傳”) як наративний засіб, що структурує соціальну взаємодію та формує поведінкові моделі персонажів. На відміну від підходів, які трактують гастрономічні згадки як описові деталі або етнографічне тло, у дослідженні сцени споживання їжі, пиття та харчових ритуалів аналізуються як інтегральні елементи наративної організації тексту. Проведений аналіз демонструє, що кулінарні практики в романі функціонують як маркери соціальної регуляції, емоційного контролю та поведінкової диференціації. Конкретні види їжі та способи її споживання беруть участь у конструюванні соціальних відносин, управлінні колективною взаємодією та репрезентації індивідуальних настанов, зокрема імпульсивності, стриманості або стратегічного самоконтролю. Через повторювані гастрономічні сцени наратив артикулює механізми включення й виключення, ієрархії та солідарності, норми й трансґресії без прямого авторського коментаря. У методологічному плані дослідження поєднує наративний аналіз, семіотичну інтерпретацію та лінгвокультурологічний аналіз, застосовані до оригінального китайського тексту роману. Матеріал дослідження становлять наративно значущі сцени, пов’язані з їжею та напоями, відібрані з усього корпусу тексту. Ці сцени аналізуються з погляду їхньої ролі в розвитку сюжету, характеристиці персонажів і регуляції соціальної взаємодії. Новизна дослідження полягає в системному тлумаченні їжі не як статичного символу соціального статусу або матеріальної культури, а як динамічного наративного інструмента, що формує поведінкові моделі та соціальну динаміку в межах художнього світу твору. Здобуті результати засвідчують, що гастрономічна образність у романі “Річкове прибережжя” сприяє артикуляції емоційних реакцій, етичних напружень і моделей соціальної поведінки, поглиблюючи розуміння мотивації персонажів і наративної логіки твору. Дослідження підкреслює аналітичний потенціал гастрономічної образності для міждисциплінарних літературознавчих студій і пропонує модель інтеграції культурних практик у наративний аналіз класичних текстів.

Лабіринти радянської і пострадянської науки: історія дослідження грузинсько-українських літературних зв’язків у Грузії

І. Р. Мчеделадзе — 2026-04-15

У статті розглядається місце славістики в системі грузинської науки. Незважаючи на те що багато дослідників зверталися до цієї проблеми, школа грузинської україністики ніколи не аналізувалася в історичному контексті. У статті показано тривалий процес академічного “винайдення традицій” грузинської славістики / україністики. У роботі чітко зазначено, що провідним напрямком грузинської україністики є літературознавство, яке пройшло складний шлях розвитку в радянський та пострадянський періоди. Ідеологічні проблеми та глобальні виклики постколоніальної / пострадянської епохи віддзеркалювалися і в цій галузі. У статті показано національну самобутність дослідницьких традицій української літератури та водночас їхню “міжнародну інваріантність”. Розглянуто специфіку формування наукового процесу в локальному та глобальному культурно-історичному контексті.

Вивчення проблеми засвідчує, що національна специфіка українознавства базується на двокомпонентному принципі – вивченні української літератури та грузинсько-українських літературних взаємин. Дослідження літературних взаємин зумовлено потребами радянської ідеологічної науки. Однак протягом десятиліть успішної адаптації до складних механізмів ідеологічних лабіринтів була сформована традиція дослідження літературних взаємин (грузинсько-української пари). Після деідеологізації, у пострадянський період вона успішно влилася у транснаціональне літературознавство.

Дослідницькими джерелами цієї статті є невідомі / невивчені матеріали з різних грузинських архівів, а також корпус грузинської наукової літератури про українську літературу. Національний дискурс було побудовано шляхом контент-аналізу наукової літератури (монографій та публікацій), опублікованої в Грузії на тему україністики; простежено зміни наукового руху на користь парадигм різних дисциплін (славістики / історії літератури народів СРСР, перекладознавства, порівняльного літературознавства). Особлива увага була приділена виявленню методологічних маркерів грузинського літературознавства; цей вектор як узагальнюється в контексті грузинського традиційного літературознавства, так і проявляється “обсягом, інтенсивністю та схожістю” методологічних елементів з міжнародним науковим дискурсом.

У статті вперше запропоновано теоретичне моделювання періодизації вивчення української літератури на тлі синтетичного аналізу європейської та грузинської наукових літератур. Поряд з дослідженням історії грузинської україністики показано її сучасний стан та перспективи розвитку.

Чутне поза видимим: пам’ять, творчість і суб’єктивність жіночих наративів у піснях нюйшу

М. В. Савченко — 2026-04-15

Китайська жіноча писемність та гендерно маркована усна література нюйшу привернули увагу дослідників уже на межі свого зникнення. Попередні антології та дослідження здебільшого зосереджувалися на текстах, створених останніми природними спадкоємицями традиції нюйшу, які були вписані в культурний та індивідуальний контекст. У цьому дослідженні показано, як первісно гібридна писемно-усна культура нюйшу включала якнайширше коло жінок, що її практикували, значна частина яких мала обмежену грамотність у письмі нюйшу або взагалі не володіла ним. Польові дослідження, проведені нами в повітах Цзян’юн і Дао на півдні провінції Хунань, задокументували збереження й побутування нюйшу серед сільських жінок переважно шляхом усної передачі. Соціальні жіночі практики регіону Цзян’юн сформували окрему нішу жіночої культури, яка породила оригінальні жанри усної народної творчості, а також переосмислила наявні жанри китайської офіційної та народної літератури з жіночого погляду. У дослідженні також розглядається взаємозв’язок між “видимими” та “чутними” літературними нормами в культурі нюйшу на тлі панівного дискурсу поза її середовищем – від часів пізньоімперського Китаю до другої половини ХХ століття, коли використання жіночої писемності занепало. Хоча пісні нюйшу досі збережені серед старшого покоління, традиційні комунікативні, соціальні та культурні практики, пов’язані з писемними аспектами нюйшу, фактично зникли. Сучасні офіційні заходи з ревіталізації та поширення спадщини нюйшу віддають пріоритет насамперед каліграфії та обмеженій добірці найпоширеніших пісень нюйшу та нюйге, вилучених з контексту та спрямованих на охоплення якнайширшої аудиторії. Автобіографічний жанр виплакування жалю у вигляді формульних віршованих пісень був поширеною творчою практикою жінок у межах розповсюдження культури нюйшу, зокрема й серед тих, хто володів письмом лише частково. У статті також представлені китайські та англійські переклади раніше неопублікованих авторських пісень нюйшу, записані в сільських громадах регіону Цзян’юн. Ці автобіографічні наративи підсилюють голоси авторок з обмеженим рівнем грамотності, які були недостатньо представлені в попередніх зібраннях творів нюйшу, та розкривають роль традиційних культурних контекстів у їхній творчості.

Стійкість і вразливість меншин: вірменські християнські села в арабському і курдському контекстах

А. Пашаян — 2026-04-15

Головною метою цієї статті є дослідження сучасних реалій культурного виживання та ключових викликів, зокрема тих, що пов’язані з безпекою, з якими стикаються вірменські християнські громади в сільській місцевості арабських країн. У статті досліджується, як складна взаємодія історичної спадщини та сучасних геополітичних і соціально-політичних подій сформувала ці виклики. Розміщуючи вірменський випадок у ширшому контексті занепаду християнства на Близькому Сході, дослідження стверджує, що труднощі, з якими стикаються вірменські громади, тісно пов’язані із занепадом християнства в усьому регіоні. Особливу увагу приділено тому, як ці виклики виявляються та відрізняються в соціокультурних умовах Близького Сходу, і запропоновано порівняльну основу для розуміння їхньої специфічної динаміки.

Зосереджуючись на сільських громадах, стаття має на меті висвітлити як унікальні характеристики сільського вірменського життя, так і спільний досвід сільського та міського вірменського населення в Сирії, Лівані та Іраку. Цей фокус дає змогу провести нюансований аналіз вразливостей, стійкості та адаптивних стратегій меншинних громад у різноманітних соціально-політичних та культурних ландшафтах, включно з арабським мусульманським і курдським контекстами. Дослідження зосереджене на чотирьох вірменських сільських поселеннях, які існують і сьогодні: Кессаб у Сирії, Анджар у Лівані та Хаврезк і Авзрук в Іракському Курдистані. Дослідження засвідчує, що соціальні та політичні трансформації, збройні конфлікти та епізоди насильства в регіоні негативно вплинули на демографічний склад вірменських сільських поселень, послаблюючи ці громади та створюючи відчуття невизначеності та відчаю щодо їхнього майбутнього. Проте, незважаючи на ці виклики, вірменська ідентичність у цих сільських районах залишається стійкою, а місцеві вірменські громади і далі підтримують динамічне та яскраве національно-культурне життя.

Сини і Батьківщина-Мати: гендеризовані відтворення національності та їхня критика в індійських кінотекстах

А. К. Сінг — 2026-04-15

Націю розглядають як категорію ідентифікації, яку потрібно постійно відтворювати, і більшість із цих відтворень залишаються гендерними за своєю природою, особливо якщо націю та територію уявляють як матір. Завдяки своїй здатності впливати на мільйони кіно стає одним із потужних медіумів, через який відбуваються гендерні репрезентації нації. У цій статті ми розглядаємо деякі з цих майданчиків продукування гендеризованого націоналізму, щоб дослідити ті комплексні способи, у які ідея та дискурс Матері-Нації втілюються на екрані. У статті також аналізується кіно як простір участі, де відбувається ідеологічне зіткнення репрезентацій, оскільки розглядаються фільми, що критично осмислюють матерналістську риторику націоналізму та ставлять під сумнів або відкидають жертовний наратив Батьківщини. Розглядаючи приклад окремих фільмів з Південної Індії, ми також аналізуємо кінематографічні наративи, що походять з культурно та лінгвістично відмінного простору, віддаленого від уявного простору Бгарат Мата, аби з’ясувати, як інвокації Матері з цих регіонів ускладнюють гендеризовану репрезентацію національності та формують динамічний дискурс утвердження ідентичності.

Сат і асат в “Насадія-сукті” та “Бригадараньяка-упанішаді”: проблема перекладу й тлумачення

Г. В. Гнатовська — 2026-04-15

Стаття присвячена з’ясуванню ключових смислових та змістових конотацій термінів сат і асат у “Насадія-сукті” та “Бригадараньяка-упанішаді” (1.2.28) з метою визначення можливих шляхів їхнього тлумачення та перекладу.

Актуальність теми цього дослідження аргументована дискусіями щодо способу проблематизації концепту буття в історії філософії Індії. Ведійська література в контексті нашої розвідки витлумачена джерелом формування філософської культури Індії. Ми обрали її предметом аналізу відповідно до методологічного підходу, розробленого В. Горським. Попри важливість проблеми тлумачення понять сат і асат в індійській філософії, маємо визнати брак відповідних спеціалізованих досліджень.

Питання про перекладність українською термінів санскриту, важливих для історії філософії Індії, є відкритим і потребує ретельного аналізу першоджерел. Переклад шлок “Насадія-сукти” та “Бригадараньяка-упанішади” (1.2.28), що взяті за основу цього дослідження, є робочим та проміжним. З метою збереження оригінальної семантичної структури тексту на санскриті мінімізовано використання методу трансформаційного перекладу.

За умови тлумачення термінів сат і асат у “Насадія-сукті” як буття і небуття відповідно утворюється парадоксальна конструкція “існування небуття” або “неіснування буття”. У “Бригадараньяка-упанішаді” сат і асат згадано в контексті можливості руху суб’єкта в прагненні досягти першого й уникнути другого. В обох випадках переклад “буття” і “небуття” є проблематичним, адже в західній історії філософії ще від Парменіда поняття буття – невизначувана певними координатами часу або простору дійсність. Конкретним, згідно із “західним підходом”, можливо помислити буття або існування “чогось”, а не буття саме по собі. В обох досліджуваних нами першоджерелах згадуються також опозиції понять мритью – амрита, що витлумачуються нами як “смерть – безсмертя”, і тамас (темрява), протиставлене в “Бригадараньяка-упанішаді” поняттю джйотіс (світло), а в “Насадія-сукті” фактично подане у вигляді оксюморона: “темрява темряви”.

Якщо в “Бригадараньяка-упанішаді” зазначені опозиції – це протиставлення небажаного бажаному, де, можливо, йдеться радше про “стани суб’єкта”, аніж про певні “об’єктивні” дійсності, то в “Насадія-сукті” вони, найімовірніше, є “знаряддям” для спроби висловити невисловлюване, тобто те, що “передує усьому”, але не є нічим з відомого, тобто в певний спосіб визначеного.

Мудреці і мудрість у “Шветашватара-упанішаді”

Ю. Ю. Завгородній — 2026-04-15

У статті аналізується постать мудреця, яка у “Шветашватара-упанішаді” відіграє провідну роль. Окрім Шветашватари, мудрецями в давньоіндійському тексті є не тільки інші безіменні люди-аскети, а й вияви Абсолютної реальності (Брáгман, Савітар, Рудра). Між представниками цих двох світів та онтологій існує взаємодія. Мудреці-люди орієнтуються на Абсолютну реальність, а її представники їм відповідають. Ця орієнтація передбачає спеціальну підготовку і спрямована на глибинну трансформацію людини, внаслідок якої в неї з’являється можливість осягнути абсолютне знання, позбутися недосконалого світу і досягнути безсмертя. Головна увага у “Шветашватара-упанішаді” спрямована не на побутове або емпіричне існування, а на мудрість як знання першопричин і першооснов усього сущого, як знання головної мети людини, як утаємничене й істинне знання. Оскільки мудрість людей-аскетів спирається на надлюдську мудрість (Sophia Perennis) та транслює її, є підстави говорити про ієрархію мудрості, про підпорядкування людської мудрості вищій за неї Мудрості.

В упанішаді у стислій формі зустрічаються полемічні мотиви, які є важливим свідченням щодо інших умоглядних позицій, що співіснуть (і конкурують?) із вченням мудрого Шветашватари.

Лексеми, які позначають мудреців, є в кожному з розділів тексту, у його першій та останній строфах. Це вказує на те, що постать мудреця в композиційному задумі всієї упанішади відігравала важливу роль, являючи собою одну з її центральних і рекурентних тем.

Важлива роль у “Шветашватара-упанішаді” відводиться внутрішнім і зовнішнім цитатам. Якщо казати про зовнішні цитати з ранніх авторитетних ведійських текстів, то їхня наявність легітимізує сам текст упанішади, він стає канонічним і сакральним. Тоді як внутрішні цитати є прикладами свідомої позиції автора з наголосом на важливих новаторських аспектах його вчення. Завдяки цьому у вченні мудрого Шветашватари відбувається своєрідне поєднання традиційного та інноваційного знання як епістемологічних позицій, і воно дістає спеціальну назву “веданта”.

Нань Ґунбо. Лі Цінчжао. Глава Х / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Г. В. Дащенко

Г. В. Дащенко — 2026-04-15

У цій публікації продовжено переклад історичного роману “Лі Цінчжао” (“李清照”) авторства гонконзького письменника Наня Ґунбо (南宮搏, 1924–1983). Представлено переклад Х глави (епізоди 119–132), яка виходила з 29 серпня до 13 вересня 1960 року в тайванській “Центральній щоденній газеті” (“中央日報”). Події, зображені в цій частині роману, відбуваються приблизно наприкінці 1129 – на початку 1130 року.

Ця глава присвячена опису зустрічі Лі Цінчжао та Лі Шиши, яка є одним із ключових композиційних і смислових вузлів роману. Дві видатні жінки династії Сун – поетеса-аристократка та знаменита співачка з “веселих кварталів” – постають не лише як окремі літературні персонажі, а і як символи різних аспектів культури Північної Сун. Їхня зустріч на кораблі, що пливе по Янцзи, інтерпретується як символічний момент переплетіння соціально та культурно різних життів на тлі грандіозних історичних катастроф.

У цій главі Нань Ґунбо використовує два повних сунських ци (Ціня Ґуаня і Лі Цінчжао), а також окремі рядки з поезій Лі Цінчжао, Лю Юна і Бая Цзюй-ї. У вступній статті висвітлено роль поетичних текстів у романі, які не лише формують настрій цієї глави, а й створюють розгалужену систему інтертекстуальних зв’язків, у межах якої переживання героїнь вписані в багатовікову китайську ліричну традицію. Поетичні образи резонують із психологічним станом жінок та віддзеркалюють їхнє відчуття втрати дому, стабільності та колишнього життя. Зустріч Лі Цінчжао і Лі Шиши постає як літературне осмислення жіночої долі в умовах занепаду держави та водночас як естетичне свідчення неперервності традиції, що переживає своїх творців.

У примітках подано пояснення термінів та реалій, а також стислі відомості про історичних осіб, згаданих у романі.

Нісіда К. Дослідження блага. Частина ІІІ, глави 12–13 / Переклад з японської, вступна стаття та коментарі С. В. Капранова

С. В. Капранов — 2026-04-16

У цій публікації представлено український переклад глав 12–13 третьої частини праці “Дзен-но кенкю” (“Дослідження блага”) Нісіди Кітаро – визначного японського філософа ХХ ст., основоположника сучасної японської філософії. Третя частина зазначеної праці присвячена поняттю блага. У главі 12 Нісіда аналізує мету доброї поведінки (зміст блага). Він доводить, що така мета – реалізація власної індивідуальності, і це він називає індивідуальним благом. Нісіда чітко розмежовує індивідуалізм як прагнення до індивідуального блага та егоїзм як прагнення до задоволення матеріальних бажань. Істинний індивідуалізм, на його думку, не суперечить інтересам суспільства. Обґрунтовуючи це, Нісіда переходить до поняття суспільної свідомості, яка має різні рівні – від сім’ї до держави і, в перспективі, цілого людства. Глава 13 присвячена досконалій добрій поведінці. У ній Нісіда відштовхується від проблеми узгодження внутрішнього та зовнішнього аспектів блага, потреби блага та блага як факту. Він доходить висновку, що досконала добра поведінка – це коли внутрішній аспект – досягнення власної істинної сутності шляхом самовдосконалення – породжує зовнішній – любов до ближніх, до всього людства. Шлях до цього Нісіда бачить в осягненні єдності суб’єкта й об’єкта через смерть фальшивого “я” і воскресіння особистості як істинного “я”, тотожного з сутністю космосу. Це цілком узгоджується зі східноазійськими духовними вченнями – буддизмом магаяни, даосизмом, неоконфуціанством, проте про них Нісіда майже не згадує (є лише дві згадки про буддизм). Нісіда, як і раніше, активно звертається до західних джерел, і не лише до філософії (Аристотеля, Платона, Августина, Шопенгауера, Гоббса, Геґеля, Руссо, Іпполита Тена, Гаральда Геффдінґа, Отто Вайнінґера), а й до літератури (“Бранд” Генріка Ібсена, “Фауст” Ґете) та мистецтва (Рафаель, Мікеланджело, Джотто).

Сіді Мохаммед бен Ісмаїл ал-Джазаїрі. Кримська війна й алжирці / Переклад з арабської, вступна стаття та коментарі О. С. Аліменко

О. С. Аліменко — 2026-04-16

У публікації представлено український переклад поеми “Війна османів з московитами”, більш відомої під назвою “Кримська війна й алжирці”, створеної шейхом Сіді Мухаммедом Бен Ісмаїлом ал-Джазаїрі арабською приблизно в середині 1850-х років. Ця касида є типовим зразком північноафриканської поезії мальхун, яка поєднує мелодійний ритм, багатство образів і риторичних засобів, використовуючи народну мову для передачі історичних подій, моральних уроків і релігійних тем. Поема вперше була опублікована в 1907 році в журналі “Revue Africaine” разом із французьким перекладом, виконаним відомим алжирським ученим шейхом Мохаммедом Бен Шенебом.

Поема надає детальний опис подій Кримської війни 1854 року, аналізуючи як воєнні дії, так і ширший політичний контекст того часу. Вона підкреслює жорстокість і суворість битв, а також страждання і жертви, яких зазнавали алжирські солдати, перебуваючи на службі в далеких країнах. Структурно поема являє собою синтез літературних форм: вона функціонує як епос, зображуючи реальні історичні події з наративною послідовністю та драматичною інтенсивністю, водночас слугуючи панегіриком на честь пророка Мухаммеда. Така подвійна природа дає змогу твору функціонувати одночасно на історичному та релігійному рівнях, надаючи уявлення про взаємозв’язок політичних, військових і релігійних аспектів у північноафриканській літературі середини XIX століття.

Вступна стаття пропонує детальний аналіз художніх і структурних особливостей поеми, розглядаючи її композиційні засоби, наративні стратегії та використання поетичних і риторичних прийомів для відтворення історичних подій і передачі моральних та релігійних послань. Також пояснюються спеціалізована термінологія, контекстуальні посилання та культурно специфічні вирази, що сприяє адекватному розумінню тексту в його історичному та літературному контекстах. Крім того, коментарі до перекладу надають стислу, але змістовну інформацію про історичні постаті та коранічних персонажів, згаданих у поемі, що дає змогу розташувати твір у взаємопов’язаних площинах історії Північної Африки XIX століття, ісламської літературної традиції та ширшого соціально-політичного контексту Кримської війни.

Хань Янь, Сі Мужун, Хуей Ва. Три поетки сучасного Китаю. Вірші / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Н. О. Черниш

Н. О. Черниш — 2026-04-16

Поезія Хань Янь (寒烟), Сі Мужун (席慕容) та Хуей Ва (灰娃) може бути охарактеризована як яскрава частина сучасної китайської лірики, що вирізняється поєднанням глибокого ліризму, філософської рефлексії та інтертекстуальних зв’язків із класичною та світовою поезією. Саме в такій послідовності віку представлена поезія сучасних нам авторок: молодша Хань Янь, старша Сі Мужун та найстарша Хуей Ва. Створена композиція не тільки відповідає їхньому віку, а й іде за зміною кута зору: від особистісного конфлікту до міжособистісних стосунків і далі до зв’язків із вічним та універсальним.

Хань Янь заглиблюється у внутрішні, особистісні переживання. Теми болю, конфлікту, ідентичності та спадщини є інтенсивними та концентрованими. Читач спочатку занурюється у світ внутрішньої боротьби, пошуку себе, свого бачення світу, що є загальною проблемою людини на початку її становлення, коли людина вчиться у всьому покладатися на себе. Сі Мужун виходить за межі суто внутрішнього конфлікту та переходить до тем кохання, долі та взаємодії між людьми, і не тільки одного покоління. Її поезія, що досліджує переплетення минулого й теперішнього, а також ідеї реінкарнації, показує, як особистісні переживання виходять за рамки одного життя і стають частиною більшої, міжлюдської історії, яка стає опорою у світобаченні людини. Звернення до іншої людини начебто розсіюють внутрішню тривогу, і поезія стає легкою, наче пісня. Вірші Хуей Ва підносять тематику від людських стосунків до космологічних та універсальних понять. Поетка виходить за межі людського досвіду та звертається до вічності, тиші, пише про зв’язок людини з природою та Всесвітом. Особистісні переживання та взаємодія з природою стають нібито частиною взаємодії з вічністю. Людина шукає відповіді поза людською історією, хоча все ще тісно пов’язана з нею.

Таке умовне розділення на різні тематичні групи не можна зарахувати до всієї творчості кожної з них, але власне в цій підбірці віршів чітко простежується саме ця лінія, яку не можна проігнорувати.

Чарака-самгіта. Розділ 1, глава 18 / Переклад із санскриту, вступна стаття та коментарі Д. В. Бурби

Д. В. Бурба — 2026-04-16

У цій публікації представлено переклад вісімнадцятої глави першого розділу фундаментального санскритського трактату з аюрведи (традиційної індійської медицини) “Чарака-самгіта”. (Попередні глави див. у двох останніх номерах журналу “Східний світ”, номерах 2–4 2024 року та номерах за 2017 рік). Переклад має велике значення для ознайомлення українського читача з медичними концепціями та побутом Давньої Індії.

Вісімнадцята глава присвячена “набрякам”, до яких також зараховані різні пухлини, гранульоми, хімічні й термічні опіки, здуття живота тощо. Автор вважає, що ці різні за назвою та симптомами захворювання все ж слід загалом називати набряками – “через таку їхню спільну рису, як розбухання”. Усі набряки поділяються на екзогенні й ендогенні. Перші виникають внаслідок зовнішнього впливу на тіло різних травмувальних чинників, тоді як другі формуються всередині організму. Їхню появу можуть спровокувати неналежно виконані медичні процедури, неправильні харчування й режим, а також деякі хвороби. Однак в аюрведі головною причиною розладів вважається дисбаланс дош – аналогів гуморів, що згадуються в працях Гіппократа.

У главі названі ускладнення від “набряків” і наводиться класифікація за місцем їхньої локалізації, а також формою і кольором. Проте автор визнає, що чіткої, усталеної термінології для всіх захворювань не існує. Деякі хвороби розглядаються як невиліковні, але серед них виділяється група тих, що піддаються паліативному впливу. Цікаво, що одним із методів лікування названо такий традиційний (ще з часів “Атхарваведи”) засіб, як замовляння. Завершується глава підсумковим переліком її змісту.