Структурна аналогія без концептуальної редукції: філософське порівняння Ібн Арабі та Нагарджуни

Анотація

Пропонована стаття досліджує можливість філософськи строгого діалогу між ісламом і буддизмом через порівняльний аналіз онтологічних структур Ібн Арабі та Нагарджуни. Замість того щоб прагнути доктринального примирення чи метафізичного синтезу, вона пропонує метод структурної аналогії без концептуальної редукції, розпізнаючи паралельні філософські стратегії, зберігаючи при цьому внутрішню узгодженість та відмінності кожної традиції, які неможливо редукувати. Центральне твердження полягає в тому, що обидва мислителі формулюють аргументовану критику внутрішньо притаманного буття та субстанціалістської метафізики, що збігається за структурою та сотеріологічним наміром, навіть якщо вони рішуче розходяться у своїх вихідних онтологічних переконаннях.

Робота складається з чотирьох етапів. По-перше, вона встановлює методологічну основу, що ґрунтується на філософському аналізі, а не на теології, розуміючи це як вибір ракурсу, а не як заперечення особливостей релігійної доктрини будь-якої з традицій. Вона використовує термін “традиція”, щоб уникнути нав’язування категорій, яких один з мислителів не поділяє, як-от одкровення, пророцтво чи божественне посередництво. Вона виносить за дужки доктринальну обмеженість, а не сотеріологічну мотивацію та протистоїть намаганням узгодити погляди мислителів з політичних або миролюбних міркувань. По-друге, вона реконструює онтологію Ібн Арабі в рамках філософського суфізму, досліджуючи первинність буття (вуджуд), концептуальний статус сутності (магійя) та емпіричне значення фана’ як реалізації онтологічної залежності. По-третє, вона реконструює філософію Мадх’ямаки Нагарджуни через доктрину двох істин та залежного походження, підкреслюючи заперечення свабхави (точніше кажучи, “брак метафізичного субстрату”) та нереїфікувальну функцію порожнечі (шуньята). Порожнеча інтерпретується не як фундаментальна субстанція, а як критичний метод руйнування есенціалістських припущень на службі визволення.

Останній розділ зводить ці структури до діалогу, зосереджуючись на трьох спільних проблемах: запереченні внутрішнього буття, реляційному характері явищ та природі кінцевого розуміння. Тоді як Ібн Арабі заперечує скінченну автономію, щоб ствердити абсолютне буття, Нагарджуна заперечує реїфікацію, не стверджуючи жодної кінцевої метафізичної основи. Стаття завершується представленням цього порівняння як прикладу взаємодоповнюваності в міжтрадиційній філософії – спрямованої не на навернення чи синтез, а на взаєморозуміння та філософське збагачення, – демонструючи, як змістовний діалог між теїстичними та нетеїстичними традиціями може відбуватися без редукції.